|
Історія Вінниччини – це частина історії Правобережної України. Численні археологічні пам'ятки свідчать, що її територія була заселена вже у найдавніші часи. Стоянки людей епохи палеоліту виявлено в різних місцях області, особливо в Побужжі й Придністров'ї.
Майже в кожному районі області виявлено ознаки трипільської культури – першої землеробської культури на території нашої країни (III–II тисячоліття до н.е.). Найбільші поселення того часу виявлено в селах Сандраках (Хмільницький район), Михайлівці (Тульчинський район), Григорівці і Кукавці (Могилів–Подільський район).
На території області виявлено чимало городищ і курганів. Немирівське скіфське городище є одним із найбільших на Україні; воно займає площу понад 1000 га. Земляні вали тут подекуди ще й тепер сягають 7–8 м висоти.
Територія Вінниччини належить до найдавніших східнослов'янських земель. У IX–XI ст. ці землі входили до складу Київської Русі.
Дальший розвиток феодальних відносин у Київській Русі призвів до її розпаду й утворення окремих руських феодальних князівств–земель. Наприкінці XII ст. Галицьке й Волинське князівства об'єдналися в одно велике Галицьке–Волинське князівство. Значна частина земель між Бугом і Дністром, в тому числі територія сучасної Вінниччини, увійшла до його складу під назвою Пониззя (Поділля).
У другій половині XIV ст. литовські князі, які захопили значну частину України, в тому числі і Поділля, розподілили ці землі серед своїх родичів. Вінниччина була подарована феодалам Коріатовичам. Щоб тримати населення в покорі і захищати Литву з півдня, Коріатовичі, за свідченням літописця, укріплюють подільські міста, будують у багатьох місцях укріплення, фортеці.
У XVI ст. значна частина території України, в тому числі і Вінниччина, підпадає під владу шляхетської Польщі. Ще сильніше розгорнулась боротьба українського народу за своє національне визволення.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на Вінниччині, як і по всьому Поділлю, народ брав активну участь у повстаннях, якими керували К. Косинський, С. Наливайко, Т. Федорович (Трясило), І. Павлюк, Я. Острянин. Особливо активно діяли повстанці на Брацлавщині, в містах Вінниці, Немирові, Шаргороді, Бару.
Широкого розмаху досяг народний рух на Поділлі під час визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Значна частина подій під час цієї війни відбувалася на Вінниччині. Наприклад, битва під Махнівкою (нині Комсомольське Козятинського району) – у 1648 р., під Вінницею і Красним – у 1651 р., під Батогом (тепер с. Четвертинівка Тростянецького району) – в 1652 р., оборона Буші – 1654 р. та ін.
На Вінниччині діяли загони, якими керували найближчі сподвижники Богдана Хмельницького – Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай. Великі кургани на території багатьох районів області залишилися німими свідками славної боротьби українського народу за свободу і незалежність.
У 1672–1699 рр. Поділля знемагало під гнітом турецького султана, після чого його знову загарбала польська шляхта.
У 1793 р. Правобережна Україна, в тому числі і Подільське та Брацлавське воєводства увійшли до складу Російської імперії. На їх місці була утворена Подільська губернія.
У середині XIX ст. Росія вступає на шлях капіталістичного розвитку. На Україні розвивається металургійна і вугільна промисловість, промисловість по переробці сільськогосподарських продуктів, будуються залізниці. Подільська губернія стає одним з найважливіших районів країни по виробництву цукру.
Цукрова промисловість на Вінниччині виникає в 20–30-х роках XIX ст. Тут для цього були сприятливі умови, зокрема чимало дешевої робочої сили. Одним із перших був Бершадський цукровий завод, побудований в 1827 р. Перші цукроварні були дуже примітивними. Це звичайні дерев'яні амбари, обладнані казанами, терками. Бершадський цукровий завод виробляв у перші роки не більше 50 ц цукру за сезон. Такою була продуктивність всіх перших заводів — тому і вартість цукру була високою. Так, наприклад, в 1811 р. вартість одного пуда цукру дорівнювала 100 крб. асигнаціями, або 17 крб. сріблом.
Паливом для цукроварень були дрова, яких за тодішньої техніки спалювалось дуже багато, що призводило до швидкого знищення лісів. Для виробництва однієї тисячі пудів цукру треба було спалити 3200 кубометрів дров. В міру удосконалення техніки і технології виробництва цукру кількість спалюваних дров на кожну тисячу пудів цукру зменшувалась до 100 куб.м.
У 1848 р. на Поділлі працювало вже 36 цукрових заводів, на яких було зайнято 3968 робітників.
Виробництво цукру зростало. В 1860/1861 р, працювало лише 33 цукроварні, але цукру виробили 530 644 пуди тобто в п'ять з лишком разів більше, ніж у 1848/1849 р.
З розвитком капіталізму в Росії Поділля швидко перетворюється у великий район бурякосіяння і цукрової промисловості. З цукровою промисловістю був тісно зв'язаний розвиток ряду інших галузей промисловості, зокрема спиртової, суперфосфатної, а також транспорту.
Умови праці на цукроварнях були надзвичайно важкі, тому частина безземельного і малоземельного селянства шукала виходу в селянських промислах. Надзвичайно швидко зростало число ремісників у цілому по Росії, в тому числі і на Поділлі.
Вже наприкінці XVIII ст. у Тульчині Брацлавського повіту працювала суконна мануфактура графа Потоцького. У 1797 р. на цій мануфактурі налічувалось 95 верстатів. У Махнівці (тепер Комсомольське) працювала панчішна фабрика. В 1914 р. на Поділлі нараховувалось 11 мануфактур, на яких налічувалось 34 верстати.
Крім суконної, на Поділлі працювали скляні, селітрові, поташні мануфактури, виробництво цегли, шкіри тощо. Але з усіх промислів найбільш поширеними були на Поділлі каменотесний і деревообробний. Кустарі виробляли вози, сані, рала, борони, жлухта, корита, мазниці, ярма, сита, тощо.
Кустарним виробництвом займалась переважна більшість селянських родин. Майже всі потреби населення в одязі задовольнялись домашніми виробами. Тільки заможніша частина міщан одягалась у фабричні сукна.
Крім того, на Поділлі були розвинені такі промисли, як мукомельно–круп'яне, виробництво вина та пива, свічок, мила тощо.
У колишній Подільській губернії було 545 фабрик і заводів. Понад 400 млинів входило в це число, в тому числі 54 млини були парові.
Найбільша група ремісників–кустарів, що працювали по містах та містечках, були пічники, теслярі, ковалі, слюсарі, мідники, бондарі та ін.
Великою подією в економічному житті Вінниччини була побудова залізниці Київ – Одеса, що почала діяти з 70–х років XIX ст. Вона пройшла через Козятин, Вінницю, Жмеринку, Вапнярку, Крижопіль. Виникли великі залізничні станції: Козятин, Вінниця, Жмеринка та паровозо–вагоноремонтні підприємства при них. Залізниця сприяла економічному пожвавленню Поділля.
|
|
Пошта
